Тарзан, годованець великих мавп - Страница 41

— Я аж ніяк не втратив глузду, професоре Портере! Але повірте мені, вельмишановний, що я от-от забуду про ваше поважне місце в науковому світі та про вашу сивину.

Професор посидів кілька хвилин мовчки, й пітьма приховала похмуру посмішку, що з’явилася на його зморшкуватому обличчі.

— Послухайте, Скінні Філандере! — нарешті проказав він грізним тоном. — Якщо ви домагаєтеся бійки, то скидайте ваш піджак і гайда на землю! Там я почеплю вам на око ліхтаря так само, як п’ятдесят років тому за клунею Поркі Еванса!

— Арху! — вигукнув здивовано пан Філандер. — Боже, як це любо чути! Коли ви стаєте людиною, Арху, я люблю вас. Але ви якимось чином розгубили свою людяність упродовж останніх двадцяти років!

Професор простягнув тонку тремтячу руку і в темряві намацав плече свого давнього товариша.

— Даруйте, Скінні, - м’яко мовив він, — зовсім не двадцять років, а одному Богу відомо, скільки часу я намагався бути людиною задля моєї Джейн і задля вас так само, відтоді як Він покликав до себе мою іншу Джейн.

Інша стареча рука, пана Філандера, потиснула ту, що лежала на його плечі; ніщо б не змогло передати краще чуття одного серця іншому.

Деякий час учені мовчали. Лев роздратовано гасав під ними туди-сюди. Третю людину, що сиділа на дереві, сховала густа тінь біля стовбура. Та постать була нерухома, як скульптура.

— Ви смикнули мене на дерево дуже вчасно, — сказав нарешті професор. — Я хочу подякувати вам. Ви врятували мені життя.

— Але я вас не витягав, професоре! — заперечив пан Філандер. — На Бога! Тодішнє збудження геть змусило мене забути, що я сам потрапив сюди завдяки дії якогось невідомого чинника! На цьому дереві, крім нас, повинен бути ще хтось чи ще щось.

— Отакої! — вигукнув професор Портер. — Ви цілком певні цього, пане Філандере?

— Цілком, професоре, — відповів пан Філандер. — І, - додав він, — я гадаю, що нам слід подякувати цій третій особі. Ймовірно, що вона сидить поруч з нами, професоре!

— Га! Що? Годі, годі, пане Філандере, годі, годі! — сказав професор Портер, обережно пересуваючись чимближче до пана Філандера.

В цей час Тарзан вирішив, що Нума вже доволі набігався під деревом. Отож він звів догори молоду голову, й у вухах переляканих старих загримів страшний застережливий клич людиноподібних мавп.

Обоє приятелів затремтіли на вутлій гілці, коли побачили, що величезний лев спинив свою неспокійну ходу після цього крику, від якого в жилах захолола кров, а потім швидко пірнув у джунглі й щез з очей.

— Навіть лев тремтить від страху! — прошепотів пан Філандер.

— Диво з див! — пробурмотів професор Портер, відчайдушно вчепившись у пана Філандера, щоб відновити рівновагу, небезпечно порушену переляком.

На їхню спільну біду центр ваги пана Філандера саме тієї миті припав на порожнє місце, тож досить було лише легенького доторку професора Портера, щоб зіштовхнути вірного секретаря з гілки. Хвилину обидва невпевнено балансували, а потім зі спільним і аж ніяк не вченим вереском доліголов полетіли з дерева, відчайдушно схопившись один за одного.

Збігло кілька хвилин, перш ніж хтось із них наважився ворухнутись. Кожен був переконаний: ця пригода принесла йому стільки переломів та вивихів, що вже годі й сіпатись.

Нарешті професор Портер зважився поворушити ногою. На подив, нога послухалась його, як і досі слухалася, незгірш. Тоді він зігнув другу ногу й знов її випростав.

— Диво дивне! — мовив він.

— Слава Богу, професоре! — прошепотів пан Філандер знервовано. — Отже, ви ще не вмерли?

— Тихо, тихо, пане Філандере, тихо! — зупинив його професор Портер. — Я в цьому ще й сам не переконався.

Дуже обережно професор Портер зігнув праву ногу, й — о радість! — вона була неушкоджена. Затаївши подих, помахав лівою рукою над своїм простертим тілом — рука діяла.

— Диво, диво дивне! — промовив він.

— Кому це ви подаєте знак, професоре? — збуджено запитав пан Філандер.

Професор не став відповідати на таке двозначне запитання, а натомість обережно підвів з землі голову й кілька разів хитнув нею вперед-назад.

— Диво! Дизо дивне! — прошепотів учений. — І голова ціла.

А пан Філандер, де впав, там і лежав непорушно. Він не міг зважитися ворухнутися. Адже хіба здатна на таке людина, у якої зламані руки, ноги й хребет?

Одне око його було занурене у м’який мул. Скосивши інше, він нажахано дивився на дивні витівки професора Портера.

— Яка шкода! — вигукнув пан Філандер півголосом. Струс мозку викликав повну розумову аберацію! Як шкода такої ще молодої людини!

Професор Портер перевернувся на живіт і повільно вигнув спину, ставши подібним до величезного кота, який здибався з розлюченим псом. Потім сів і обмацав різні частини свого тіла.

— Усе на місці! — вигукнув учений. — Диво дивне, диво з див!

З цими словами він підвівся і, в’їдливо позирнувши на все ще розпластане тіло пана Самуеля Т. Філандера, сказав:

— Годі, годі, пане Філандере! Не час тепер ніжитись. Треба вставати й діяти!

Пан Філандер продер від бруду своє друге око і з німою люттю втупився у професора Портера. Але потім усе ж спробував підвестись, і ніщо не могло зрівнятися з його подивом, коли ця спроба чудово вдалася!

Втім, його обурення жорстоко-несправедливим зауваженням професора Портера ще не перекипіло, і він ладнався заперечити, коли це його погляд натрапив на дивну постать, що стояла неподалік і уважно їх обох розглядала.

Професор Портер підібрав свого блискучого шовкового капелюха, обережно почистив його рукавом і надяг на голову. Він помітив, що пан Філандер тицяє у щось поза його спиною, озирнувся і побачив непорушного велетня, голого, за винятком пов’язки на стегнах та кількох металевих прикрас.