Тарзан, годованець великих мавп - Страница 48

Слідом за ними Джейн Портер та Есмеральда також подалися в джунглі і, шукаючи плодів, усе далі відходили від хатини.

Тарзан стояв біля дверей маленької оселі і мовчки чекав на їхнє повернення — на мить, коли він зможе бачити, слухати її і, може, навіть доторкнутися до неї. Юний лісовик не знав Бога, але був ладен обожнити жінку, як жоден інший чоловік на світі.

Аби збавити час, Тарзан почав писати їй листа. Сам він не був певен, чи зуміє передати листа з рук в руки, але з величезним задоволенням дивився, як його думки втілюються в друковані літери. Ось що він написав:

...

“Я — Тарзан, вихованець мавп. Я люблю вас. Я — ваш. Ви — моя. Ми завжди житимемо разом тут, у моєму домі. Я буду вам приносити найкращі плоди, найніжніших оленів, найсмачнішу дичину, яка бродить у лісі. Я полюватиму для вас. Я — найславетніший серед мисливців джунглів. Я буду битися за вас? Я наймогутніший серед бійців джунглів. Ви — Джейн Портер, я це довідався з вашого листа. Коли ви це побачите, то зрозумієте, що це для вас, і що Тарзан любить вас”.

Коли він, стрункий, неначе молодий індіанець, дописав листа і знову став біля дверей, його сторожкий слух уловив знайомий звук. Це велика мавпа рухалася по нижніх гілках дерев.

Якусь мить він напружено прислухався. І раптом із джунглів долинув розпачливий крик жінки! Тарзан, кинувши на землю свого першого любовного листа, метнувся в джунглі, мов пантера.

Клейтон, професор Портер і пан Філандер також почули крик і через кілька хвилин, засапані, прибігли до хатини, ще на бігу засипаючи одне одного тисячею схвильованих запитань. Одного погляду на хатину було досить, щоб ствердились їхні найгірші сподівання.

Джейн Портер та Есмеральди не було в оселі!

Разом із обома старими Клейтон негайно кинувся в джунглі, голосно гукаючи дівчину. Вони блукали з півгодини, перш ніж Клейтон випадково наштовхнувся на простерте тіло Есмеральди. Він нахилився до неї, помацав пульс і послухав серце. Негритянка була жива. Англієць трусонув її.

— Есмеральдо! — закричав він їй у вухо. — Есмеральдо! На Бога, де міс Портер? Що трапилось? Есмеральдо!

Негритянка повільно розплющила очі. Вона побачила Клейтона й джунглі довкола.

— О Габерель! — вигукнула вона і знову знепритомніла.

На той час підійшли професор Портер і пан Філандер.

— Що нам робити, пане Клейтоне? — озвався старий професор. — Де шукати? Доля не може бути такою жорстокою, щоб зараз забрати у мене мою маленьку дівчинку!

— Насамперед треба привести до тями Есмеральду, — сказав Клейтон. — Вона скаже, що скоїлось. Есмеральдо! — знову закричав він, грубо трусячи негритянку за плечі.

— О Габерель, я хочу вмерти! — закричала нещасна жінка, міцно жмурячи очі. — Дай мені померти, милостивий Боже, не дай мені знов побачити ту страхолюдну пику. Навіщо ти послав дідька по бідну стару Есмеральду? Вона ж нікому нічого лихого не зробила. Боже, слово честі, нічого лихого! Вона цілком невинна, Боже! Так, так, це правда!

— Ну, ну, Есмеральдо! — закричав Клейтон. — Тут не Бог а пан Клейтон! Розплющ очі!

Есмеральда виконала наказ.

— О Габерель, слава Богу! — зітхнула вона.

— Де міс Портер? Що скоїлось? — допитувався Клейтон.

— Хіба міс Джейн тут нема? — скрикнула Есмеральда, сідаючи так швидко, що ніхто з присутніх тієї миті й не сказав би, що вона таки чималенько важить. — О Боже! Тепер я пригадую! Він, напевне, забрав її! — І негритянка розридалася, забідкалась.

— Хто забрав її? — закричав професор Портер.

— Високий велетень, увесь зарослий вовною!

— Горила, Есмеральдо? — спитав пан Філандер, і троє чоловіків затаїли подих від страшного здогаду.

— Я думала, що це дідько, але це, певно, один із тих, кого ви називаєте горилопардами! Ох, бідне моє дитятко, ох, бідна моя крихітка!

І Есмеральда знову нестримно заридала.

Клейтон негайно заходився шукати сліди, але йому вдалося знайти лише купку зім’ятої трави, а його знання лісу було не досить, аби зробити правильні висновки.

До самого вечора блукали вони джунглями і аж тоді зневірились, признавшись самі собі, що пошуки їхні марні: вони не знали навіть, куди горила понесла Джейн Портер.

Тільки пізно увечері в хатині зібралися мовчазні, пригнічені горем її мешканці.

Врешті професор Портер порушив мовчанку. Його тон не був тоном ученого педанта, що розмірковує про незнані абстракції. Це промовляла людина дії, але в голосі професора вчувалася не тільки рішучість, а й невимовна безнадія і горе, на які серце Клейтона відгукнулося спазмом болю.

— Я трошки полежу, — сказав старий, — і спробую заснути. А завтра рано-вранці я візьму стільки харчу, скільки зможу піднести, й шукатиму Джейн, аж поки знайду. Я не повернуся без неї!

Йому відповіли не зразу. Кожен був заглиблений у власні гіркі думи й кожен розумів, як і старий професор, значення його останніх слів: професор Портер ніколи не повернеться з джунглів!

Нарешті Клейтон підвівся і м’яко поклав руку на похилене плече професора Портера.

— Я, звичайно, піду з вами! — сказав він.

— Я знав, що ви це запропонуєте, що ви захочете піти, пане Клейтоне, але ви не повинні цього робити. Моїй Джейн уже ніхто не допоможе. Я іду тільки для того, щоб загинути разом з нею і знати, що моя дівчинка не лежить самотою, кинута в страшних джунглях. Одні гілки й листя накриють нас, одні дощі поливатимуть нас. Я мушу йти сам, бо вона — моя донька і єдина істота на землі, якій я віддаю мою любов!

— Я піду з вами! — просто сказав Клейтон.