Тарзан, годованець великих мавп - Страница 7


К оглавлению

7

Коли Клейтон озирнувся туди, куди вказувала дружина, то побачив обриси великої постаті, які невиразно вимальовувались на темному тлі. Постать бовваніла у повен зріст на пагорку. Кілька секунд вона стояла нерухомо, немовби прислухаючись, а тоді звільна повернулась і розтала в імлі джунглів.

— Що це, Джоне?

— Не знаю, Алісо, — повільно відказав він. — Надто темно, щоб так далеко щось розгледіти: може, це лише тінь, відкинута місяцем на сході.

— Ні, Джоне. Якщо це була не людина, то якась велетенська, груба пародія на людину! Ох, мені страшно!

Він обійняв її і став нашіптувати слова кохання та підбадьорювати: для Клейтона найбільшим клопотом була душевна тривога його молодої дружини. Сам він був сміливий та безстрашний, але ж і спроможний розуміти жахливі муки, яких завдає страх, — рідкісний дар, один із тих, що здобували молодому лордові Грейстоку любов і повагу всіх, хто його знав.

Через якийсь час він опустив запони, міцно прив’язавши їх до дерев, та так, що за винятком маленького отвору, зверненого до моря, вони були закриті з усіх боків. А що тепер у їхньому гніздечку стало цілком темно, обоє вляглися на ковдри, сподіваючись уві сні дістати короткий спочинок і забуття.

Клейтон лежав обличчям до отвору, з рушницею і двома револьверами під рукою.

Ледве подружжя склепило повіки, як із джунглів за їхньою спиною залунав страхітливий рик пантери. Той рик став наближатися, і, нарешті, вони почули звіра просто під собою. Упродовж години, коли не довше, пантера обнюхувала і дряпала дерева, що підтримували їхню платформу, але зрештою пішла геть понад берегом, де Клейтон виразно побачив її в яскравому світлі місяця: величезна, гарна тварина, найбільша з усіх, яких він будь-коли бачив!

Довго тяглися години цієї ночі, і Клейтони тільки дрімали уривками, бо гамір неосяжних джунглів, що вирували розмаїттям нічного життя, тримав їхні виснажені нерви у постійній напрузі; чи не всоте схоплювалися вони зі сну, розбуджені пронизливим виттям а чи неквапною ходою могутніх тіл унизу під ними.



3. ЖИТТЯ І СМЕРТЬ


Ніч майже не принесла їм відпочинку, а проте ранок обоє зустріли з величезною полегкістю.

Тільки-но скінчили своє скромне снідання, що складалося із солоної свинини, сухарів та кави, як Клейтон заходився коло спорудження хатини, перекопавшись остаточно, що їм годі сподіватися на нічний спочинок, доки чотири міцні стіни надійно не відділять їх від життя джунглів.

Завдання виявилося не з легких і зайняло майже місяць, хоча Клейтон будував дім лише на одну кімнату. Для будівництва він використовував невеликі колоди, сантиметрів двадцять у діаметрі, а щілини замащував глиною, поклади якої відкопав на метровій глибині під поверхнею ґрунту.

У глибині хижки Клейтон склав пічку з невеликих каменів, які підібрав на узбережжі. За цемент правила глина, і коли хижка була вивершена, він обмазав її ще й зусібіч товстим шаром глини.

В отворі вікна зробив сітку з маленьких, завтовшки з дюйм, гілок, так старанно переплівши їх, що утворилися міцні ґрати, спроможні витримати натиск найдужчого звіра. Так він забезпечив доступ свіжого повітря в хатину, не зменшивши її захищеності.

Двосхилий дах був укритий дрібними гілками, щільно прикладеними одна до одної, а поверх них — ще й довгими травами джунглів та пальмовим листям. Дах Клейтон також обмазав глиною.

Двері він збив із дощок тих ящиків, у які були запаковані їхні речі. Він набивав одну дошку на іншу вздовж і впоперек доти, доки утворилася така масивна споруда, що подружжю при першому погляді на ці двері стало смішно.

Але тут Клейтон зіткнувся із дуже серйозним утрудненням: у нього не було завісів, щоб почепити двері. Одначе по двох днях ретельної праці йому вдалося змайструвати два масивні дерев’яні гаки, на які й навісив двері так, що вони вільно відчинялись і зачинялись.

Остаточне обладнання хатини було завершене після того, як подружжя перебралося до неї, а це зробили одразу ж, коли настелили дах. На ніч вони заставляли двері ящиками й таким чином почувалися у відносній безпеці.

Майстрування ліжка, стола, стільців та полиць було вже порівняно легшою справою, тож наприкінці другого місяця Клейтони непогано устаткувалися, і, коли б не постійний страх, що нападуть дикі звірі, та не дедалі дужче почуття самотності, вони б чулися щасливими.

Ночами великі звірі рикали й ревли біля їхньої хатини, але врешті Клейтони звикли до цього і спокійно спали цілісіньку ніч.

Тричі перед їхніми очима промайнули постаті великих людиноподібних істот, схожих на ту, яку вони бачили першої ночі, але жодного разу їм не вдалося бачити ці істоти на такій віддалі, аби достеменно розпізнати: люди це чи тварини?

Строкаті птахи і маленькі мавпочки звикли до своїх нових сусідів: напевне, їм не доводилося раніше бачити людей, тож вони стали підходити до них усе ближче, щойно розвіявся їхній перший острах. Ними рухала та дивна цікавість, яка володіє дикими створіннями лісів, джунглів та степів, і це почуття було таке сильне, що вже наприкінці першого місяця численні пташки приймали їжу з дружелюбних рук Кдейтонів.

Якось надвечір, коли Клейтон працював над розширенням помешкання, бо надумався прибудувати ще одну-дві кімнати, його маленькі друзі раптом дременули з галасом та вереском геть від пагорба. Стрибаючи, вони злякано озиралися назад і, нарешті, зупинившись біля Клейтона, збуджено залементували, неначе попереджаючи його про небезпеку, що наближалася.

7