Тарзан, годованець великих мавп - Страница 64

— Певна річ, малоймовірно, щоб він не мав із ними стосунків, — зауважив капітан, — може, він навіть належить до цього племені!

— Або, — додав один з офіцерів, — можливо, що він прожив достатньо довго серед мешканців джунглів — звірів чи людей, — аби пізнати таємниці лісу і навчитися користуватись африканською зброєю!

— Ви міркуєте про нього відповідно до власних уявлень, панове, — сказала Джейн. — Звичайна біла людина, наприклад, будь-хто з вас, — перепрошую, я не надто вдало висловилась, — точніше, біла людина, розвинута вище середнього рівня фізично й духовно, запевняю вас, і року не змогла б прожити сама, без одежі, в тропічних джунглях! А ця людина не лише перевершує середнього білого силою і спритністю, а й настільки дужча за наших тренованих атлетів та силачів, наскільки вони перевершують новонароджених немовлят; його відвага й лють у бою рівняють його з диким звіром!

— Без сумніву у нього є відданий захисник, міс Портер! — зауважив, сміючись, капітан Дюфран. — Я переконаний, що кожен з нас залюбки згодиться вмерти сотню разів найлютішою смертю, аби лише удостоїтися схвалення хоча б наполовину такого відданого і такого прекрасного захисника.

— Ви не дивувалися б моєму захистові, - сказала дівчина, — якби бачили його так, як я, коли він бився за мене з величезним волохатим звіром! Якби ви бачили, як він кинувся на чудовисько, як бик кидається на ведмедя гризлі, без жодних ознак страху чи вагання, ви б теж повірили в його надлюдське походження! Якби ви бачили могутні м’язи, напнуті під брунатною шкірою, якби ви бачили, як він відводив від себе страшні ікла, ви б також вважали його непереможним! І врешті, якби ви знали, з якою лицарською шляхетністю він поводився зі мною, незнайомою дівчиною, то ви б відчули таку саму безмежну довіру до нього, як і я!

— Ви виграли вашу справу, чарівна захиснице! — вигукнув капітан. — Суд визнає підсудного невинним, і крейсер залишається ще на кілька днів, щоб він мав можливість повернутися й подякувати долі!

— На Бога, серденько! — закричала Есмеральда. — Чи не хочете ви сказати мені, що збираєтесь залишитись тут. у цій людожерницькій країні, тоді як у нас є можливість утекти на цьому самому крейсері? Не кажіть мені цього, любонько!

— Есмеральдо! Як не сором! — вигукнула Джейн. — Оце ваша подяка людині, яка двічі врятувала вам життя?

— Так воно і є, міс Джейн, саме так, як ви кажете; але цей лісовий добродій рятував нас зовсім не для того, щоб ми тут залишались! Він рятував нас для того, щоб ми могли поїхати звідси! Я думаю, що він дуже розгнівається, коли дізнається, що ми такі неґречні, що лишилися тут після того, як він дав нам можливість виїхати звідси. Я сподівалася, що мені вже не доведеться більше спати у цьому геологічному паркові й дослухатися усіх цих страхітливих звуків, які долинають з джунглів, коли стає темно!

— Я вам анітрохи не дорікаю, Есмеральдо, — сказав Клейтон. — Ви цілком маєте рацію, коли кажете “страхітливі” звуки! Я ніяк не міг підібрати для них належного означення, але це найвірогідніше: саме страхітливі звуки!

— Вам з Есмеральдою ліпше перейти на крейсер, — з легкою усмішкою зауважила Джейн. — Що б ви сказали, коли б в а м довелося прожити ціле життя в цих джунглях, як жив лісовик?

— Гадаю, що я виявився б вельми нездалим у ролі дикуна! — гірко всміхнувся Клейтон. — Від цих нічних звуків у мене волосся стає дибки. Я здаю собі справу з того, що мені належало б соромитися такого зізнання, але це правда!

— Не знаю, — сказав лейтенант Шарпантьє, - я ніколи не думав багато про страх і подібні до цього речі і ніколи не намагався з’ясувати, хто я; боягуз чи сміливець; але тієї ночі, коли ми лежали в джунглях після зникнення бідолашного д’Арно і гомін джунглів здіймався і опадав довкола, я почав думати, що я насправді боягуз! Мене лякало не так гарчання та рикання звірів, як скрадливі шерехи, які несподівано чуєш обіч себе, а потім марно дослухаєшся, очікуючи, що вони повторяться; невиразні звуки величезного тіла, яке рухається майже нечутно, і усвідомлення того, що ти не знаєш, наскільки близьке воно від тебе і чи припинило воно підповзати ближче після того, як ти перестав його чути! Ці звуки й очі! Мій Боже! Я ніколи не забуду ці очі в темряві — і ті, які бачив, і ті, які не бачив, а лише відчував; о, ці найстрашніші!

Хвилину всі мовчали, а потім заговорила Джейн.

— І він там! — сказала вона приглушено. — Такі очі дивитимуться цієї ночі на нього і на нашого товариша, лейтенанта д’Арно! Чи можете ви кинути їх і не надати їм навіть побіжної допомоги, затримавшись з крейсером ще на кілька днів?

— Годі, годі, дитино! — мовив професор Портер, — Капітан Дюфран ладен залишитись, а я, зі свого боку, цілком погоджуюсь, як завжди, догоджати твоїм дитячим примхам!

— Ми можемо використати завтрашній день для пошуків скарбу, професоре! — запропонував пан Філандер.

— Правильно, правильно, пане Філандере! Я ледь не забув про скарб! — вигукнув професор Портер. — Може, капітан дасть нам на допомогу своїх людей і одного з полонених який би показав, де та скриня!

— Безумовно, шановний професоре, ми всі до ваших послуг! — сказав капітан.

Було домовлено, що другого ранку лейтенант Шарпантьє прихопить із собою десяток людей та одного з матросів “Стріли” за провідника, і доки не викопають скарб, крейсер стоятиме ще тиждень у маленькій бухті. На кінець цього терміну вважатиметься, що д’Арно справді загинув, а лісовик не побажав повернутись. Тоді обидва кораблі відпливуть з усією експедицією.