Тарзан, годованець великих мавп - Страница 65

Професор Портер не став супроводжувати шукачів скарбу другого ранку, але коли побачив їх пополудні, як вони поверталися з порожніми руками, кинувся їм назустріч: його звична неуважлива байдужість полишила його, і її заступило нервове збудження.

— Де скарб? — гукнув він Клейтонові ще за сотню кроків.

Клейтон похитав головою.

— Зник! — сказав він, коли підійшов до професора.

— Зник? Не може бути! Хто міг його взяти? — вигукнув професор Портер.

— Одному Богові відомо, професоре, — відповів Клейтон. — Можна було б подумати, що чолов’яга, який водив нас, бреше щодо того місця, якби не напрочуд непідробне здивування та відчай на його обличчі, коли з’ясувалось, що під тілом забитого Снайпса немає скарбу! Окрім того, було ясно, що під тілом справді лежала якась річ, бо під ним виявилась яма, засипана пухкою землею.

— Але хто міг його взяти? — повторив професор.

— Підозра, звісно, може впасти на людей з крейсера, — сказав лейтенант Шарпантьє. — Та от молодший лейтенант Жанв’є запевняє мене, що ніхто з команди не сходив на берег, окрім як під проводом офіцера. Я не думаю, що ви стали б їх підозрювати, але я тішуся з того, що не може бути підстав для підозрінь! — завершив він.

— Мені б і на думку не спало запідозрювати людей, яким ми так зобов’язані! — сказав професор Портер. — Я однаково міг би запідозрити любого Клейтона чи пана Філандера!

Французи — матроси й офіцери — всміхнулися. Було очевидно, що ці слова зняли тягар з їхніх душ.

— Скарб зник доволі давно, — вів далі Клейтон. — Коли ми вийняли труп, він розпався, а це вказує, що скарб було викрадено, коли тіло було ще свіже, — бо воно було ціле, коли ми відкопали його.

— Їх, певне, було багато! — зауважила Джейн, яка щойно надійшла. — Пам’ятаєте, потрібно було четверо людей, щоб нести скриню?

— Присягаюсь Юпітером! — вигукнув Клейтон. — Це правда! Напевне, це вчинили чорношкірі! Можливо, один з них бачив, як матроси закопували скриню, а потім повернувся з кількома товаришами, і вони витягнули її!

— Усякі такі домисли не мають сенсу, — сумно сказав професор Портер, — скриня щезла! Ми ніколи більше не побачимо ані її, ані скарбу, який був у ній!

Лише Джейн знала, що означала для її батька ця втрата, але ніхто не знав, що важила вона для неї.

Минуло шість днів, і капітан Дюфран оголосив, що вихід у море призначено на наступний ранок.

Джейн прохала б іще про перенесення терміну відплиття на далі, якби сама не почала думати, що її коханий лісовик не повернеться.

Всупереч собі вона починала піддаватись страхам та сумнівам. Безсторонні докази французьких офіцерів почали переконувати її.

Джейн не могла повірити в те, що він людожер, але врешті-решт їй почало здаватися ймовірним те, що він приймак якогось племені дикунів.

Їй і на гадку не спадало подумати, що, може, він мертвий! Вона не вірила в те, що його досконале тіло, сповнене життєвої снаги, могло перестати правити за притулок для його душі.

Щойно Джейн дозволила собі подумати так, як інші думки, так само небажані, почали дошкуляти їй.

Якщо він належить до племені дикунів, то повинен мати дружину-дикунку, — може, навіть не одну, а дюжину, — та ще й диких, напівголих дітей! Джейн здригнулася від цієї думки і майже зраділа, коли довідалася, що крейсер відходить рано-вранці.

Однак саме вона наполягала, щоби зброя, набої, харчі та деякі предмети домашнього вжитку було залишено в хатині, немовби для тієї так і не пізнаної особистості, що підписувалась іменем Тарзана, та для д’Арно, на той випадок, якщо він усе-таки виявиться живим. Але насправді вона сподівалась, що все це дістанеться її лісовому богові, навіть якщо б він виявився простим смертним.

Вона залишила для нього листа, передати якого доручила Тарзанові.

Джейн останньою залишила хатину, повернувшись під якимось малозначущим приводом після того, як решта пішли до човнів.

Вона стала на коліна біля постелі, у якій провела стільки ночей, і помолилася за добробут своєї первісної людини, а потім притиснула до вуст його медальйон і прошепотіла:

— Я кохаю тебе і, тому що кохаю, вірю в тебе! Але навіть якби не вірила, однаково б любила! Якби ти повернувся до мене й іншого виходу не було, я б залишилася з тобою в джунглях назавжди!

25. КРАЙ СВІТУ

Щойно гримнув постріл, як двері прочинились і людська постать долілиць упала на підлогу хатини.

Переляканий француз збирався вистрілити вдруге, коли у напівтемряві прочинених дверей побачив, що це біла людина, а наступної миті втямив, що підстрелив свого товариша і благодійника Тарзана.

З криком відчаю д’Арно стрибнув до приятеля, став навколішки і, обіймаючи Тарзана, підвів обіруч його голову. Відтак він голосно гукнув Тарзана на ім’я.

Відповіді не було, і д’Арно притис вухо до його грудей. З радістю він почув рівномірне биття серця.

Він обережно вклав Тарзана на ліжко, потім зачинив і замкнув двері, запалив одну з ламп і оглянув рану.

Куля зачепила голову. Попри потворну поверхневу рану, череп видавався неушкодженим.

Д’Арно полегшено зітхнув і заходився змивати кров з Тарзанового обличчя.

Невдовзі холодна вода привела його до тями, він розплющив очі і здивовано й запитально поглянув на д’Арно.

Той уже встиг перев’язати рану клаптем полотна, і коли побачив, що Тарзан опритомнів, підвівся, підійшов до столу і написав записку з поясненням жахливої помилки та висловами радощів, що рана виявилась несерйозною.

Тарзан прочитав записку, сів скраю ліжка і розреготався.